Проспект Лесі Українки знаходиться у Центральному й Чечелівському районах міста. 16 листопада 2022 року, у зв'язку декомунізацією, Дніпровська міська рада перейменувала проспект Пушкіна на честь Лесі Українки - української письменниці, перекладачки та культурної діячки.
Виникнення нинішнього проспекту Лесі Українки належить до часів оборони Севастополя (1854-1855). Через Катеринослав по цій вулиці проходили колони солдат, йшли колони з провіантом і зброєю. На вулиці та Олександрівському провулку (провулок Калініна, нині Січовий) знаходилися військові казарми. Розміщувався батальйон 210-го піхотного Перекопського резервного полку, найстарішої військової частини, сформованої у 1811 році. Звідси і походить перша назва вулиці - Воєнна.
У 1850-х роках почали продавати земельні плани вздовж вулиці, за які просили скромні 3 рублі. Покупці скуповували ділянки для будівництва приміських маєтків. У 1870 році влада виділила район як найбільш придатний для розміщення військ місцевого гарнізону і орендувала 20 домоволодінь. З 1880 року розпочали будівництво міських казармених комплексів. Перший комплекс для 133-го Феодосійського піхотного полку збудовано по проспекту Пушкіна, 36. Від нього нині зберіглося кілька кам'яних корпусів пізнішої забудови.
У 1899 року, до 100-річного ювілею російського письменника Олександра Пушкіна вулицю перейменовано його ім'ям. 14 жовтня 1901 року на розі проспекту Пушкіна і вулиці Надєждінської (Коротка, Чичеріна, нині Надії Алексєєнко) на кошти громадськості було відкрито пам’ятник Олексадру Пушкіну. Одночасно з будівництвом пам'ятника на проспекті було створено двоквартальний бульвар, який надалі розширився на весь Пушкінський проспект. 16 грудня 2022 року було демонтовано пам'ятник О. С. Пушкіну.
У дореволюційні роки проспект Пушкіна починався від вулиці Садової (Сєрова, Андрія Фабра, нині Лазаря Глоби) і закінчувався біля Аптекарської балки. Історично розвиток цієї магістралі склався так, що процес будівництва заводів і фабрик, який охопив Чечеловський район і Нові Кодаки, обійшов проспект Пушкіна, хоча він і сполучав центр міста з робітничими околицями. На проспекті Пушкіна був цинкувально-лудильний завод П. Неміровського (1897 р.) та парфумерна фабрика Б. Мархасьова (1912 р.). У 1897 році відкрито Катеринославський казенний винний склад - будівля, що знаходиться на перехресті вулиці Степана Бандери та проспекту Лесі Українки належить до зразків промислової архітектури кінця ХІХ століття.
З 1900-х років будівлю казармового комплексу займають міські установи, там розміщується Міська амбулаторія імені Ловягіна та Початкове училище. У 19010 році споруджено будівлю 2-ї класичної чоловічої гімназії на проспекті Пушкіна, 75 (нині Лесі Українки), архітектор - Д. С. Скоробогатов. У 1920-ті роки у гімназії знаходилася трудова школа №34, а з 1930-х працювала середня школа №12 (нині Дніпровський ліцей №12 «Інтелект»). До стадіону «Локомотив» з боку Пушкінського проспекту примикала споруджена у 1903 році будівля Залізничного училища (Технікум залізничного транспорту, нині Дніпровський коледж залізничного транспорту та транспортної інфраструктури (проспект Пушкіна, нині Лесі Українки, 77А).
У 1910 році на вулиці відкривається богодільня ім. Мартина та Ганни Алексєєнко. У 1913 році закінчено будівництво дитячої лікарні та амбулаторії (пр. Пушкіна, 26), архітектор Д. С. Скоробогатов. До складу Пушкінського проспекту увійшло продовження Воєнної вулиці - від Філософської до Базарної (Чкалова, нині Святослава Хороброго). Велике значення для розвитку проспекту мало будівництво трамвайної лінії. Під час будівництва трамвайної колії було зроблено насип через Аптекарську балку. З 1906 року по Пушкінському проспекту пролягав маршрут муніципального трамваю від Управської (нині Виконкомівська) вулиці до Брянського заводу (нині ПРАТ «МЗ ім. ім. Петровського «Метал»).
На проспекті Пушкіна не було розкішних особняків, а були численні прибуткові 2- і 3-поверхові будинки і скромні магазини. На старовинному проспекті зберіглося чимало будинків катеринославської пори: колишнє реальне училище на проспекті Пушкіна №2, чотириповерховий прибутковий будинок Ріхтера №5 (1910 р., архітектор Олександр Красносєльський), чотириповерховий прибутковий будинок Сукуренка (1910 р.), будинок Мічуріна (Мічуліса) №33, будинки Вітовського №41, №43, №31.
Проспект забудовано катеринославськими й післявоєнними сталінськими будинками. В 1957 році відкрито кінотеатр «Червоногвардієць», впорядковано бульвар проспекту. В лютому 1966 року на проспекті відкрито Будинок художника і зал постійної виставки робіт художників Дніпропетровщини. На початку ХХІ століття почалася часткова забудова на місці старих будівель.
На проспекті знаходяться:, Міжрегіональне вище професійне училище з поліграфії та інформаційних технологій (буд. №36), Чечелівська районна рада, Чечелівський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану по Новокодацькому та Чечелівському районах у місті Дніпрі (буд. №67).
Проспектом курсують трамвайні маршрути № 5 й частково №№ 7,12, 17, тролейбусні - №№ 1,5,8 та А.
Будинок виробничого підприємства «Катеринославський казенний винний склад» (просп. Лесі Українки, 4)
Катеринославський казенний винний склад - пам'ятник промислової архітектури, до ХХІ століття зберіглося кілька корпусів цього комплексу. У кінці ХІХ століття запровадили винну монополію, усю горілку, яку виготовляли приватні виробники, повинні були здавати на казенні склади. Продукцію розливали та готували на продаж. Катеринославський казенний винний склад було відкрито у 1897 році. Склад збудовано у червоно-цегляному стилі з гарним декоративним оздобленням, що було характерно для кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. Цей архітектурний стиль один із напрямків еклектики. Винний склад в Катеринославі схожий на середньовічний замок.
Будівля винного складу є зразком промислової архітектури кінця ХІХ сторіччя, складається з п’яти різних за часом частин, проте утворюючих єдиний об’єм, частин:
• наріжна (1897 р., 1910-і рр., 1930-і рр.): чотирьох поверхова, трьохосьова по просп. Лесі Українки та у 6 осей віконних прорізів по вул. Степана Бандери;
• середня вул. Степана Бандери 1890-х рр.: двоповерхова у 17 осей віконних прорізів;
• замикаючий двоповерховий об’єм по вул. Степана Бандери;
• середня одноповерхова 1897 р. побудови по просп. Лесі Українки у дві осі арочних вікон;
• замикаюча двоповерхова 1910-х рр. по просп. Лесі Українки (наразі має глухий фасад).
Катеринославський казенний очисний винний склад розташовувався на перетині вулиць Військової (проспект імені Пушкіна, нині Лесі Українки) та Гімнастичної (Шмідта, нині Степана Бандери).
На виробництві очищали спирт, що привозили, і переробляли на горілку міцністю не менше 36 градусів. Справи йшли настільки успішно, що на початку 1898 року довелося розширювати комплекс. Добудували 2 поверхи над частиною будівель, поставили нову котельню та цистерни. У 1910-1911 роках при Казенному винному складі було зведено станцію біологічної очистки стічних вод інженером-технологом Бродським Іллею Юхимовичем.
На початку ХХ століття винний склад перетворився на комплекс, що включав виробничі, складські, адміністративні та житлові будинки. Це було як невелике місто у місті з лавками, їдальнею та медичним кабінетом. У приймальному покої надавали допомогу травмованим і хворим робітникам. На складі існувало і культурне дозвілля. Будівля, згідно свого промислового призначення, зазнала ряд перебудов, з прибудовами і надбудовами, при кожній з яких було збережено загальний архітектурний задум. Усі прибудови органічно доповнювали виробничу будівлю «Казенного винного складу» та були її невід’ємними частинами як історичні нашарування.
При складі працював Перший округ Катеринославського акцизного управління. Після революції та роки громадянської війни приміщення складу віддали під казарми. На початку 1920 року про налагоджене виробництво згадали і перевели склад у підпорядкування «Спиртотресту». До 1925 року тут зберігали спирт та горілку, які завозили до Катеринославу з інших міст. Ситуація змінилася, коли у 1925 році запустили спирто-горілчаний завод №4 «Центроспирт». Чиновники запровадили нову державну монополію на алкоголь для отримання доходів.
Через антиалкогольну компанію в 1927 році завод мало не збанкрутував. Коли в 1928
році чиновники побачили, скільки доходів втрачають, компанію згорнули. Завод знову розпочав роботу. У 1930-х роках підприємство розширили та реконструювали. Винний склад залишився у минулому, в 1939 році розпочав роботу Дніпропетровський горілчаний завод «Головлікерводка». Завод не постраждав під час Другої світової війни та продовжував роботу увесь період окупації міста. На початку 1950-х рр. його було реконструйовано, з розширенням основних об’ємів. У 1978 році Дніпропетровська міська рада внесла завод до переліку підприємств, які мають бути зупинені до 1 січня 1979 року та у подальшому виведені за межі житлових кварталів міста. Проте завод продовжив працювати майже до кінця 2000-х років.
Виробниче підприємство «Катеринославський казенний винний склад» - пам'ятка архітектури місцевого значення 10283-Дп за наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 01.03.2023 № 93.
Будинок міської дитячої клінічної лікарні №3 імені професора Р. Ф. Руднєва (просп. Лесі Українки, 26)
На проспекті Лесі Українки знаходиться найстаріша у місті дитяча лікарня. Будинок лікарні один з найкращих у місті зразків класицизуючої еклектики, серед небагатьох громадських будівель, що збереглися. Він має два поверхи з підвальними приміщеннями та горищем. В плані будинок має «Ш» - подібну форму, головним фасадом виходить на проспект Лесі Українки. Головний фасад симетричний, має еклектичне рішення з використанням елементів ренесансу, збудований з силікатної (шлакової) цегли з ліпними вставками. Бічний та дворовий фасади мають більш раціональне рішення. Проєкт будівлі розроблено архітектором Д. С. Скоробогатовим в складі громадського комплексу (дитяча лікарня, амбулаторія, богадільня та початкове училище). Будівництво лікарні велось будівельним підрядником Ф. А. Шефтелем у 1912 -1913 рр.
Іван Мартинович Алексєєнко купець 1-ї гільдії, меценат, неодноразово жертвував гроші церквам, навчальним закладам міста, благодійним товариствам, вирішив зробити місту подарунок. На власній ділянці по проспекту Пушкіна він розпочав будівництво великого комплексу громадських споруд з богодільнею, дитячою лікарнею, амбулаторією та початковим училищем. Іван Мартинович Алексєєнко помер у 1910 році, весь свій капітал залишив дружині Надії Іванівні і брату Івану Мартиновичу. Спадкоємці вирішили виконати його волю, незважаючи, що він не встиг включити її в заповіт.
Виконуючи волю покійного, вдова передала міській владі земельні ділянки №24 і №26 по проспекту Пушкіна і найбільшу в історії міста пожертву - 659 102 крб. Призначення подарованих капіталів було ретельно розписано: для будівництва будівлі дитячої лікарні призначалися - 68 500 крб., на її подальше утримання - 400 000 руб., на побудову амбулаторії ім І. М. Алексєєнка - 14 000 крб, на її утримання - 70 000 крб, на утримання богадільні - 70 000 крб.
13 травня 1913 року відкрито «Міську безкоштовну дитячу лікарню імені І. М. Алексєєнко». Лікарня була розрахована на 50 ліжок, мала водопровід, каналізацію, водяне опалення, електричне освітлення і найсучасніше медичне обладнання (операційна, рентген-кабінет). 14 листопада 1914 року лікарню було переобладнано під 1-й шпиталь Союзу Міст на 220 поранених. У 1919 році шпиталь і лікарня продовжували працювати і були призначені як базові для медичного факультету університету. В роки громадянської війни корпус лікарні було розграбовано та частково зруйновано.
Лікарня відновила свою роботу в середині 20-х років. Вона стала базовою лікарнею державного інституту Охорони матері та дитини (ОхМаДіта) у Дніпропетровську. В 1924-1930 рр. у лікарні працював професор Михайло Федорович Руднєв (1874-1930 рр.). Він зумів за лічені роки перетворити лікарню на науковий, лікувальний та профілактичний заклад. Було відновлено головний корпус, відкрито першу у місті молочну кухню, розроблено проєкт розбудови лікарні. У 1931-1932 роках до лікарні було прибудовано чотириповерховий корпус, що збільшило кількість ліжок до 125, у самій будівлі було проведено капітальний ремонт (заміна системи опалення, водопроводу і каналізації). З ініціативи Михайла Федоровича було організовано перше відділення для дітей грудного віку, біохімічну лабораторію.
У 1941 році лікарня була пошкоджена під час боїв, але роботу не припинила. З 1942 року по 1945 рік у лікарняних корпусах розмістилися Управління залізниці, залізнична лікарня, дитячий садок. У 1957 році лікарня ОхМаДита була введена до міських дитячих лікарень з присвоєнням №3. За рішенням Міністерства охорони здоров’я УРСР, лікарні присвоєно назву «імені професора Михайла Федоровича Руднєва» (1970). На головному фасаді Михайлу Федоровичу Руднєву було встановлено меморіальну дошку (архітектор Л. Н. Бєкєтов). У 2017 році було замінено шиферну покрівлю на металеву фальцеву, влаштовано нові водостічні труби, фасад пофарбовано.
Будинок міської дитячої клінічної лікарні №3 імені професора Р. Ф. Руднєва (просп. Лесі Українки, 26) - пам’ятка архітектури з існуючим охоронним номером №118 за розпорядження Голови Дніпропетровської облдержадміністрації від 12.04.1996 №158-р.
Лікарня була і нині є найбільшою пам'яткою благодійності та громадської ініціативи в історії міста Дніпропетровська.
Цікаві факти
Проспект Лесі Українки простягається зі сходу на захід, починається від вулиці Святослава Хороброго (історичний район Млини) і закінчується проспектом Сергія Нігояна на Чечелівці. Довжина проспекту - 1,9 км.
Будинок міської дитячої клінічної лікарні №3 імені професора Р. Ф. Руднєва була і нині є найбільшою пам'яткою благодійності та громадської ініціативи в історії міста.
11 жовтня 1905 року на Пушкінському проспекті було вбито і поранено понад 30 демонстрантів.
У 1908 році виникло спортивне товариство «Сокіл». В 1910 році майдан на розі проспекту Пушкіна та Єлисавеградської вулиці (Юрія Савченка, нині В'ячеслава Чорновола) передали спортивному товариству, вхід був з Пушкінського проспекту.
У 1909 - 1914 рр. Катеринославське казенне єврейське училище розміщувалося в будинку, що належав Зап-Станкевичу (Мічулісу) на вулиці Військовій, 33 (проспект Пушкіна, нині Лесі Українки).
У заводській їдальні підприємства «Катеринославського казенного винного складу» на свята влаштовували вистави. Береглася інформація, що у січні 1913 року там поставили п'єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч».
У вересні 1921 року на спортивному майданчику «Сокіл» відбулась перша губернська «Червона олімпіада», в якій брали участь 1000 чоловік Перед початком олімпіади відбувся парад.
Виникали міфи про горілчані річки, один із них - в 1926 році, коли почали часто виникати аварії на підприємстві. Іноді пляшки билися під час транспортування та пакування через недбалість працівників. Тож горілчані струмки на вулицях та у дворах справді були. Згодом вдалося усунути ці проблеми.
Про масштаби діяльності виробничого підприємства «Катеринославський казенний очисний винний склад» свідчить кількість випитого в 1926 році, коли місто спожило 99997 відер горілки і 567 відер наливок, а в цілому по округу горілки було випито 185 446 відер.
В технікумі залізничного транспорту навчався Іван Гвай - вчений, лауреат Державної премії, інженер-винахідник легендарної «Катюші».