Олесь Терентійович Гончар (1918-1995) - український письменник, літературний критик, громадський діяч, академік Академії наук УРСР (1978), Член Спілки Письменників України (від 1946, 1959-71 - голова правління). Перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962), Герой України (2005, посмертно).
Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава. Коли хлопцеві було три роки померла мати і його забрала на виховання бабуся в слободу Суху на Полтавщині. При вступі до школи його записали Олесем Гончаром (при народженні Біличенко). Після закінчення школи він працює кореспондентом районної газети та вступає до Харківського технікуму журналістики. У 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.
Друга світова війна змінила його життя та творчість назавжди. В 1941 році він іде добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Улітку 1942 року, контуженим, потрапив у полон. Після звільнення з полону залишився в армії та писав вірші для дивізійної газети. Отримав два поранення, був нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
У грудні 1945-го року Олесь Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську (нині - Дніпро), почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, який закінчив у 1946 році. Працював асистентом кафедри української літератури університету, а потім переїхав до Києва та вступив до аспірантури при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР.
Перші повоєнні роки письменник працював над трилогією «Прапороносці» (1946-1948), яка принесла йому успіх і визнання, він отримав дві Сталінські премії. Важливим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960 р.), за який автор отримав Державну премію УРСР імені Т.Г. Шевченка, а за роман «Тронка» (1963 р.) був удостоєний Ленінської премії СРСР. Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя».У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики: збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та інші. Важливою творчою віхою для Олеся Гончара став роман «Собор» (1968 р.). Автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.
Олесь Гончар - голова правління Спілки письменників України (1959-1971рр.), секретар правління Спілки письменників СРСР (1959-1986 рр.).За роман «Людина і зброя» в 1960-му році нагороджений Державною премією імені Т. Г. Шевченка. Опублікувані романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. - повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі». У 1985 році Олесь Гончар уклав окрему книжку фронтових віршів.
З 1973 року він голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України. На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року Олесь Гончар проголосив результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».
Помер письменник 14 липня 1995 року. Похований в Києві на Байковому цвинтарі.
У 2005 році Олесю Гончару присвоїли звання Героя України (посмертно).