Петро Олександрович Єфремов (1883-після 1937) - український вчений-літературознавець, історик української літератури, критик, педагог, професор Катеринославського (згодом Дніпропетровського) інституту народної освіти (нині Дніпровський національний університет імені Олесі Гончара), активіст Катеринославської «Просвіти».
Петро Олександрович Єфремов народився 8 жовтня 1883 року у с. Пальчик на Київщині (нині Катеринопільського району Черкаської області), в родині священика. Був рідним братом Сергія та Федора Єфремових, відомих українських громадських діячів. Освіту майбутній літературознавець здобув у Черкаському духовному училищі, Київській духовній семінарії, на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету Святого Володимира, який закінчив у 1915 році.
Подальше життя Петра Єфремова було пов’язане з Катеринославом. Працював учителем в приватних гімназіях Катеринослава, потім в канцелярії податного інспектора 3-го району міста. Після Лютневої революції 1917 року брав активну участь у громадському та політичному житті - учасник Українського учительського товариства в Катеринославі, делегат учительського з’їзду у Києві, активний учасник і кандидат у члени ради товариства «Просвіта». Як член товариства «Просвіта» читав лекції з українського письменства на короткотермінових курсах українознавства для охочих. Був чудовим педагогом. Викладач української мови і літератури у першій українській гімназії (1917-1919); викладач російської літератури у жіночій єврейській гімназії Іоффе (1917); викладач історії української мови й літератури в учительському інституті (1918-1919); викладав ті ж предмети в соціально-економічному і залізничному технікумах, в українській педагогічній семінарії, на військових піхотних курсах (1920).
У 1921-1929 роках П.О. Єфремов - викладач, професор Катеринославського (Дніпропетровського) інституту народної освіти (нині ДНУ ім. О. Гончара), читав лекції з історії української літератури та історії діалектології української мови. Займався наукою на кафедрі українознавства, вивчаючи історію, мово- та літературознавство, очолював словесно-етнографічну секцію кафедри. У 1920-х роках вивчав літературну творчість сучасників - Л. Яновської, Б. Лепкого, П. Карманського, В. Самійленка, А. Кримського, звертався до спадщини Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Досліджував питання натуралізму, розвитку історичної повісті в українській літературі, зокрема творчість А. Кащенка та Д. Яворницького. Його учнями й вихованцями були письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Василь Чапленко, мовознавці Михайло Жовтобрюх та Василь Ващенко, історик Кость Гуслистий.
Переклав українською мовою твори польських письменників М. Домбровської, М. Конопницької, Г. Сенкевича, з російської - Дм. Мережковського. Друкував свої літературознавчі праці та розвідки в українських виданнях та збірках, був редактором дніпропетровського журналу «Зоря», головою правління «Українського видавництва в Січеславі».
9 вересня 1929 року Петра Єфремова заарештували за участь у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» і позбавили волі на п’ять років. Покарання він відбував у Ярославському політичному ізоляторі. Звільнившись, виїхав до Алма-Ати, працював старшим коректором у друкарні Казахстанської філії московського видавництва «Крайогіз». У 1937 році заарештований вдруге. Дата і місце смерті невідомі. У 1989 році реабілітований посмертно. У 2006 році у с. Пальчику на честь братів Єфремових споруджено пам’ятний знак і відкрито музей.
Основні праці: «Молитва Богові невідомому» (1920); «Поет чарів ночі» (1921); «Белетристичні писання Д. І. Яворницького» (1925); «Письменник-кольорист» (1927).